153

---

Стаття 97. Визначення у шлюбному договорі правового ре­жиму майна

1. У шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дру­жина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'яз­ку з реєстрацією шлюбу. 2. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, на­буте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вва­жати його спільною частковою власністю або особистою приват­ною власністю кожного з них. 3. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. 4. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити викори­стання належного їм обом або одному з них майна для забезпечен­ня потреб їхніх дітей, а також інших осіб. 5. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не супере­чать моральним засадам суспільства.

Основним змістом шлюбного договору є визначення право­вого режиму майна подружжя. Дружина і чоловік можуть змі­нити режим як роздільного, так і спільного майна.

Стаття, яка коментується, передбачає, що у шлюбному дого­ворі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого їм у зв'язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть передбачити, що на майно, набуте ними за час шлюбу, не поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя і воно вважається спільною частковою або особистою приватною власністю.

Наведене положення викликає деякі заперечення. Насампе­ред треба звернути увагу на те, що вживання терміна "особис­та приватна власність" не відповідає чинному законодавству. Ст. 41 Конституції передбачає існування права приватної, а не особистої власності. Це ж положення закріплене у ч. 4 ст. 2 За­кону України "Про власність" і ст. 325 ЦК

. Крім того, навряд чи можна усе майно, набуте за час шлюбу, вважати роздільною приватною власністю кожного з подружжя. Таке положення можна, звичайно, передбачити у шлюбному договорі. Однак ре­алізувати його на практиці навряд чи можливо.

Як випливає зі змісту ст. З СК, характерною ознакою сім'ї є спільне проживання осіб, які пов'язані спільним побутом і ма­ють взаємні права та обов'язки. Тому дуже важко, а часом навіть неможливо встановити, яке майно, набуте за час шлюбу, належить кожному з подружжя. Д. Курський у пояснювальній записці до проекту КЗпШСО РРФСР зазначав, що у ст. 9 цьо­го документа закріплено положення про спільну власність по­дружжя на все те майно, яке з'явилося у них в результаті спіль­ного шлюбного життя, і що розробники проекту не ставили пе­ред собою явно безнадійного і принципово неправильного за­вдання визначити хто з подружжя, що саме і якою мірою вніс у спільну справу.

Подружжя може у шлюбному договорі обмежити дію режи­му спільності майна на окремі предмети, що входять до складу спільного майна дружини і чоловіка, передбачивши, наприклад, Що вклади, внесені у банківські (кредитні) установи на ім'я од­ного з подружжя, належать кожному з них, або що речі для професійних занять (наприклад, музичні інструменти) будуть приватною (роздільною) власністю того з подружжя, предметом професійної діяльності якого вони є.

У шлюбному договорі може бути змінене правило ст. 62 СК, яке передбачає, що якщо майно, яке належить одному з подруж­жя, за час шлюбу істотно збільшиться у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат чи затрат другого з по­дружжя, у разі виникнення спору воно може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності. Мо­же бути також закріплено положення про те, що це майно не змінюватиме свого правового режиму, тобто належатиме тому з подружжя, хто був його первісним власником, або подружжю на праві спільної часткової власності у нерівних частках.

Шлюбний договір може передбачати способи участі подруж­жя у доходах одне одного, порядок витрат дружини і чоловіка, розмір їх часток у спільному майні у разі розлучення, порядок погашення боргів.

Відповідно до ч. З коментованої статті сторони можуть до­мовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. А згідно з ч. 4 цієї статті у шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їх дітей, а також інших осіб.

Дружина і чоловік можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 5 статті, що коментується). Таким чином, ч. 5 коментованої статті надає по­дружжю широкі можливості для регулювання їх майнових прав та обов'язків у шлюбному договорі. Дружина і чоловік можуть змінити правовий режим не тільки їх спільного, а й роздільно­го майна. Зокрема, вони можуть поширити режим спільності на дошлюбне майно або на його окремі предмети, на речі, набуті за час шлюбу не в результаті їх спільної праці, а одержані, на­приклад, одним із подружжя в дарунок, у порядку спадкування або набуті за час шлюбу за рахунок коштів одного з подружжя.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" роз'яснено, що у шлюбному контракті майнові права та обов'язки подружжя можуть бути визначені інакше, ніж це передбачене загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що конкретне майно, яке на­лежало одному з подружжя до шлюбу або буде одержане за час шлюбу в дарунок, стане спільною сумісною власністю подруж­жя. За розсудом дружини і чоловіка може бути визначено розмір їх часток у праві власності на майно, набуте за час шлю­бу, передбачені умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з подруж­жя за рахунок спільного чи роздільного майна.

Відповідно до ст. 27-1 КпШС умови шлюбного контракту не можуть погіршувати становище кожного з подружжя порівняно з законодавством України. А ч. 5 статті, що коментується, як вже зазначалось, передбачає, що сторони можуть включати до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режи­му майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. У зв'язку з цим постає питання про те, як треба тлумачити наведені положення.

Як зазначають окремі автори, у деяких випадках умови шлюбного договору погіршують матеріальне становище одного з подружжя, наприклад, положення про те, що дошлюбне май­но обох чи одного з подружжя вважається їх спільним майном (зрозуміло, що якщо дошлюбне майно одного з подружжя на­багато перевищуватиме дошлюбне майно другого з них, ма­теріальне становище одного з подружжя погіршиться), що част­ки дружини і чоловіка в їх спільному майні не є рівними, що майно, одержане одним із подружжя у дарунок або у спадщи­ну, належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Однак ці положення діють.

У постанові ж Пленуму Верховного Суду України "Про за­стосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю Ук­раїни" роз'яснено, що умови шлюбного контракту, які всупереч волі будь-якого з подружжя погіршують його становище порівняно з законодавством України (мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в набутому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними.

Водночас при застосуванні ст. 27-1 КпШС (азі січня 2004 р. і ч. 5 коментованої статті) постає питання про те, які умови шлюбного договору, що передбачені з волі подружжя і погіршу­ють становище обох чи одного з них, мають визнаватися недійсними. Уявляється, що у шлюбному договорі не можна передбачати положення, які обмежують конституційні права подружжя, наприклад, на пересування, вибір професії, роду трудової діяльності, світогляду, релігії, мови спілкування, або порушують принцип рівності чоловіка і жінки. Такі умови ма­ють визнаватися недійсними.

У ч. З ст. 42 КпШС РФ зазначено, що шлюбний договір не може обмежувати право- або дієздатність подружжя. У КпШС і у СК України таке положення не передбачене. Однак про не­припустимість цього йдеться у ст. 12 ЦК 1963 р. і у ст. 27 ЦК 2003 р. Неприпустимість же обмеження конституційних прав громадян передбачена статтями 21 і 22 Конституції України.

У літературі дискусійним є питання про можливість встанов­лення нерівних часток у праві власності подружжя на їх спільне майно, якщо у шлюбному договорі вони передбачать, що май­но, набуте за час шлюбу, належатиме їм на праві спільної часткової власності, а також питання про те, чи може подружжя пе­редбачити, що у разі поділу спільного майна їх частки будуть нерівними.

Як вже зазначалось, у п. 11 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України роз'яснено, що дружина і чоловік мо­жуть на власний розсуд визначати розмір їх часток у праві влас­ності на майно, що буде набуте у період шлюбу, а також перед­бачати умови поділу спільного майна у разі розлучення. Таким чином, цей пункт допускає встановлення нерівних часток дру­жини і чоловіка під час визначення ними у шлюбному договорі правового режиму спільної часткової власності на майно, яке буде набуте ними за час шлюбу, або у разі поділу спільного майна.

3. Ромовська свого часу зазначала, що відступ від рівності часток є основним елементом шлюбного договору і що проект СК прямо передбачає можливість порушення принципу рівності у майні, нажитому у період шлюбу1. Однак це поло­ження прямо не передбачене у ч. З статті, яка коментується, хо­ча вона й не відкидає можливості зазначеного відступу. Л. Пчелінцева підкреслює, що дружина і чоловік в шлюбному договорі можуть встановити, що при праві спільної часткової власності на нажите в період шлюбу майно розмір їх часток у праві влас­ності на нього буде нерівним2. О. Дзера також вважає, що част­ки подружжя в їх спільному майні можуть бути нерівними3. Водночас О. Дзера і Т. Ариванюк стверджують, що згода одно­го з подружжя на одержання у період шлюбу меншої частки майна або абсолютна відмова від неї з юридичної точки зору оз­начає відмову особи від набуття нею суб'єктивних цивільних прав, що суперечить основоположним принципам консти­туційного та сімейного права. Право на власність є елементом конституційного статусу людини. Воно не може відчужуватись, обмежуватись, відбиратись тощо".

З наведеним положенням не можна погодитись. Згода одно­го з подружжя на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або повна відмова від неї не є відмовою від набут­тя суб'єктивних цивільних прав. У даному разі один з подруж­жя відмовляється від свого суб'єктивного права власності на ча­стку у спільному майні або дає згоду на зменшення своєї част­ки у праві власності на спільне майно, тобто розпоряджається зазначеним правом, а не відмовляється від набуття суб'єктив­них цивільних прав.

Більшість суб'єктивних цивільних прав, як зазначають деякі автори, відчужуються і передаються1. Якщо у шлюбному дого­ворі передбачено, що у подружжя виникає право спільної част­кової власності на набуте ними у період шлюбу майно, кожен із подружжя має право на сплатне чи безоплатне відчуження належної йому частки у праві власності на спільне майно (ч. 4 ст. 113 ЦК 1963 р.; ст. 361 ЦК 2003 р.).

Отже, кожен із подружжя має право розпоряджатися належ­ною йому часткою у праві спільної часткової власності, а також може дати згоду на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або відмовитися від неї. Така згода або відмова дійсні, якщо вони відображають справжнє волевиявлення того з подружжя, хто їх дав. Це не суперечить моральним засадам суспільства і не ставить одного з подружжя у надзвичайно не­вигідне матеріальне становище, якщо він достатньо матеріаль­но забезпечений. Ст. 347 ЦК прямо передбачає можливість осо­би відмовитись від права власності на належне їй майно.

 

< Попередня   Наступна >