Наукові статті Кримінальний процес ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА ЗАСТОСУВАННЯ НЕІЗОЛЯЦІЙНИХ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА ЗАСТОСУВАННЯ НЕІЗОЛЯЦІЙНИХ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ
| Наукові статті - Кримінальний процес |
А.В. Захарко
ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА ЗАСТОСУВАННЯ НЕІЗОЛЯЦІЙНИХ ЗАПОБІЖНИХ ЗАХОДІВ
Розглядаються правові положення про застосування в кримінально-процесуальній діяльності неізоляційних запобіжних заходів з дотриманням вимог чинного, у тому числі ратифікованого Україною, кримінально-процесуального законодавства; обґрунтовується суть загальних правил застосування неізоляційних запобіжних заходів і формулюються найбільш загальні правила у вигляді спростовних презумпцій.
Ключові слова: неізоляційні запобіжні заходи, загальні правила, презумпція залишення обвинувачених на волі, стан здоров’я, закінчення досудового слідства, спростовна презумпція.
Постановка проблеми. Запобіжні заходи застосовуються для забезпечення належної поведінки обвинувачених під час досудового слідства і підсудних під час судового розгляду кримінальних справ. Перелік запобіжних заходів міститься у ст. 149 КПК України. У цьому кодексі нема класифікації запобіжних заходів на ізоляційні та неізоляційні. На нашу думку, неізоляційними запобіжними заходами є всі запобіжні заходи, крім затримання, передбаченого у ст.ст. 106, 115, 165-2 КПК, та взяття під варту, передбаченого у ст. 155 КПК. Порядок обрання та застосування цих запобіжних заходів регламентований у главі 13 КПК. Втім, ані в КПК, ані в інших нормативно-правових актах не сформульовано правил застосування неізоляційних запобіжних заходів. За таких умов слідчі не забезпечені правовими положеннями щодо прийняття рішення про вид неізоляційного запобіжного заходу, який доцільно застосувати в конкретних умовах розслідування кримінальної справи. При прийнятті такого рішення слідчі враховують обставини, передбачені у ст. 150 КПК, та змушені керуватися власним досвідом застосування неізоляційних запобіжних заходів. В узагальненнях судової практики Пленуму Верховного Суду України наг
Крім того, відсутність законодавчо установлених загальних правил застосування неізоляційних запобіжних заходів свідчить про неналежний рівень захисту прав і свобод особи, до якої застосовуються запобіжні заходи. Це негативно характеризує українське кримінально-процесуальне законодавство. Невирішеність проблеми у чинному КПК, необхідність завершення роботи над новим КПК, приведення його у відповідність з європейськими стандартами захисту прав і свобод людини визначають актуальність дослідження цих питань. Необхідність дослідження цієї проблеми витікає також із завдань, визначених у наказі МВС №755 від 5 липня 2004 р. «Про затвердження Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на 2004-2009 рр.».
Стан дослідження. Проблеми застосування запобіжних заходів є важливими для кримінально-процесуальної діяльності, тому були і є предметом наукових досліджень. Окремі аспекти загальних правил застосування неізоляційних запобіжних заходів досліджували Ю.М. Грошевий, Т.В. Данченко, Н.В. Кучмій, В.Т. Маляренко, А.Н. Манулик, А.Н. Толочко та інші процесуалісти. Втім, у працях цих учених не було сформульовано поняття загальних правил застосування неізоляційних запобіжних заходів, не наводилося переліку й систематизації цих правил. Ці науковці формулювали й обґрунтовували лише окремі правила застосування запобіжних заходів. Тому їх публікації – важливий теоретичний фундамент для належного осмислення, теоретичного визначення й систематизації загальних правил застосування неізоляційних запобіжних заходів.
У цьому сенсі важливо визначити загальні правила застосування неізоляційних запобіжних заходів для подальшого удосконалення чинного КПК та внесення відповідних пропозицій до проекту нового КПК.
Виклад основних положень. З’ясування семантики словосполучення «загальні правила», що випливає із тлумачення двох лексем «правила» і «загальний» [2, с. 916, 288], дає підстави твердити, що загальні правила застосування неізоляційних запобіжних заходів – це такі правила, які стосуються всіх неізоляційних запобіжних заходів і в яких сконцентровано лише найсуттєвіші, ідеї стосовно ефективного застосування цих заходів. А.П. Черненко дав визначення загальних правил проведення слідчих дій. Певною мірою його міркування слід враховувати для формування дефініції поняття. Слушною є думка А.П. Черненка про те, що посадові особи державних органів, які здійснюють провадження в кримінальній справі, повинні обов’язково виконувати вимоги загальних правил, належно обґрунтовані в теорії кримінального процесу й закріплені у законодавстві [3, с.11]. Отже, під загальними правилами застосування неізоляційних запобіжних заходів слід розуміти загальні правові положення, якими повинні керуватися всі посадові особи державних органів при застосуванні неізоляційних запобіжних заходів під час розслідування й розгляду кримінальних справ.
У КПК України нема норм, в яких централізовано визначалися б загальні правила застосування неізоляційних запобіжних заходів. Опосередковано окремі загальні правила застосування неізоляційних запобіжних заходів згадано у ст.ст. 150, 165, 165-1, 165-2 КПК. На аналізі цих статей КПК зупинимося згодом, безпосередньо характеризуючи окремі загальні правила.
Загальні правила застосування неізоляційних запобіжних заходів, на нашу думку, повинні базуватися перш за все на положеннях Конституції України та ратифікованих Україною міжнародних правових актах. Відповідно до ст. 3 Конституції України найвищою соціальною цінністю в Україні є людина, її права й свободи, честь і гідність, недоторканність і безпека. Серед ратифікованих Україною міжнародних нормативно-правових актів особливе місце займає Конвенція про захист прав і основних свобод людини (далі – Конвенція) [4, с. 27], вимоги якої слід враховувати при визначенні загальних правил застосування неізоляційних запобіжних заходів.
Перед тим, як визначити загальні правила, слід з’ясувати, коли ізоляційні запобіжні заходи не можуть вживатися. Про переорієнтацію законодавцем органів досудового слідства та суду на «виважений підхід до вибору конкретного виду запобіжного заходу, відмову від пріоритетного застосування взяття під варту» пише Ю.М. Грошевий [5, с. 53]. А.Н. Толочко, посилаючись на судове рішення Європейського суду з прав людини «Гудзарді проти Італії», зазначає, що згідно з Конвенцією взяття особи під варту дозволяється застосовувати лише як засіб попередження вчинення «конкретного й точного правопорушення» [6, с. 79], а посилання на те, що особа раніше вчиняла злочини, не може бути достатньою підставою для взяття особи під варту. Ми погоджуємося з цим науковцем у тому, що з метою недопущення можливих невідповідностей в діях судді практиці Європейського Суду з прав людини судове рішення про взяття особи під варту не повинно обґрунтовуватися однією лише тяжкістю злочину чи посиланням на раніше вчинені злочини. Такої ж позиції дотримується ще ряд науковців. Так, Н.В. Кучмій справедливо вважає, що факт вчинення злочину певною особою не є приводом застосування до цієї особи запобіжного заходу [7, с. 333]. Особисте переконання слідчого з приводу того, що мав місце факт вчинення злочину певною особою, є лише однією з умов застосування ним запобіжного заходу до цієї особи. При обґрунтуванні рішення про застосування запобіжного заходу слідчому потрібно наводити обставини, якими підтверджується законність і доцільність взяття особи під варту.
А.Н. Толочко вважає, що практика застосування ст. 5 Конвенції показує, що взяття особи під варту до вирішення судом питання про її винуватість не повинно бути «загальним правилом», а потрібно виходити з «презумпції залишення обвинувачених на волі» [6, с. 80]. Ми погоджуємося з А.Н. Толочко і в тому, що прокурор як носій обвинувальної влади повинен спростувати перед судом зазначену презумпцію, тобто довести, що обвинуваченого не можна залишати до суду на волі, навіть за умови, коли особа не заперечує проти взяття її під варту. Судді при цьому необхідно переконатися в наявності підстав та необхідності взяття особи під варту [6, с. 80].
Як справедливо вважає В.Т. Маляренко, взяття під варту до суду «може застосовуватися відповідно до закону лише в тому разі, коли воно є необхідним. Під «необхідністю» розуміються запобігання втечі, впливу на свідків чи потерпілих, рецидиву злочину, а також очевидна небезпечність особи для суспільства» [8, с. 42]. Отже, сама по собі тяжкість злочину не є достатньою умовою для тримання особи під вартою. На цьому ж наголошує і А. Харченко [9, с. 177].
Згідно з кримінально-процесуальним законодавством Королівства Великобританії та Північної Ірландії, при вирішенні питання про взяття обвинуваченого під варту правилом є звільнення особи під визначеними умовами або без таких, а винятком, що застосовується при наявності відповідних ум ов, – реальне тримання під вартою [10, с. 95]. Прагнення України інтегруватися до Євросоюзу змушують дотримуватися такого підходу щодо застосування запобіжних заходів. Слушну пропозицію висловлює Н.І. Газєтдінова, вважаючи, що необхідно законодавчо встановити заборону на взяття під варту осіб, обвинувачених у вчиненні необережних злочинів, та осіб, обвинувачених у вчиненні злочинів невеликої тяжкості [11, с. 71], при відсутності конкретних обставин, якими обґрунтовується розумність і необхідність взяття особи під варту. Як підкреслює А.Н. Манулик, інтереси кримінального судочинства повинні розглядатися не тільки з позицій інтересів правоохоронних органів, а й насамперед крізь призму дотримання та забезпечення інтересів особи, її прав і свобод. Широке ж застосування взяття під варту є не тільки фактором, що стримує злочинність, а й таким, що криміналізує суспільство [12, с. 121].
На підставі викладеного вважаємо достатньою аргументацією для формулювання першого правила: презумпція застосування неізоляційних запобіжних заходів означає, що в разі, коли прокурор у суді не зможе довести, що особу необхідно взяти під варту, до неї повинен бути обраний неізоляційний запобіжний захід.
Відповідно до ст. 150 КПК України при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу потрібно враховувати стан здоров’я підозрюваного (обвинуваченого). У законодавстві не визначено правил, за якими залежно від стану здоров’я обвинуваченого до нього слід було б застосовувати якийсь конкретний чи кілька запобіжних заходів. Дати вичерпний перелік таких правил, напевно, неможливо. То ж цілком логічним є питання: чи можна застосовувати запобіжний захід взяття під варту до обвинуваченого, який хворіє на тяжку хворобу та (або) при цьому має ще й фізичні вади (наприклад, у нього ампутовано одну чи декілька кінцівок). У законі нема конкретної відповіді на це питання.
Узагальнивши поставлену проблему, спробуємо диференціювати обвинувачених за станом здоров’я на тих, кого можна утримувати в умовах слідчих ізоляторів і тих, для кого утримання в умовах слідчого ізолятору, за медичними показаннями є недопустиме чи недоцільне. Чинне законодавство прямо не визначає конкретних обмежень щодо застосування запобіжного заходу – взяття під варту до обвинувачених, які хворіють на тяжкі хвороби чи мають фізичні вади. Втім, спільним наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України № 3/6 від 18 січня 2000 р. «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державного департаменту України з питань виконання покарань» затверджено «Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання». Цей перелік включає в себе 112 видів захворювань, у тому числі органів чуття та анатомічних дефектів. Слідчим відома проблема, коли, наприклад, взятого під варту обвинуваченого, хворого на ускладнену форму туберкульозу, відмовляються приймати працівники слідчого ізолятора, мотивуючи це незадовільним станом здоров’я обвинуваченого. З урахуванням того, що закон не передбачає альтернативних слідчому ізолятору місць тримання під вартою для такої категорії осіб, вважаємо доцільним внести відповідні зміни до наказу № 3/6, передбачивши створення в СІЗО спеціальних медичних ізоляторів, та зміни до КПК з метою націлювання слідчих органів на пріоритетне застосування неізоляційних запобіжних заходів стосовно цієї категорії громадян.
Безумовно, і сьогодні у слідчій практиці при обранні запобіжного заходу враховується стан здоров’я обвинуваченого (виходячи із зазначеного переліку), але лише в розрізі ст. 150 КПК. Втім, використовуючи кримінально-процесуальну аналогію, було б доцільним закріпити в КПК положення про необхідність при прийнятті рішення про обрання запобіжного заходу враховувати наявність в обвинуваченого захворювань, внесених до згаданого переліку, що є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. Слід враховувати й положення постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу» від 28 вересня 1973 р. № 8, де передбачено, що «факт захворювання засудженого на тяжку хворобу сам по собі не тягне обов’язкового звільнення від відбуття покарання. Звільнення засудженого від відбуття покарання через хворобу <…> може бути застосоване у випадках, коли тримання в місцях позбавлення волі загрожує їх життю або може призвести до серйозного погіршення здоров’я чи інших тяжких наслідків» [13, с. 5]. Таким чином, при прийнятті рішення з приводу того, який запобіжний захід слід обирати до обвинуваченого, ізоляційний чи неізоляційний, слід враховувати не лише наявність в обвинуваченого певного захворювання, а ймовірність прогресування його хвороби та погіршення стану здоров’я, якщо його утримувати в слідчому ізоляторі. Відповідно, у постанові про застосування до такого хворого обвинуваченого запобіжного заходу слід обґрунтовувати необхідність взяття під варту, враховуючи при цьому ризик погіршення здоров’я обвинуваченого.
Таким чином, друге правило гласить: презумпція застосування неізоляційних запобіжних заходів стосується особи, яка має захворювання, внесене до переліку захворювань, що є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засудженого від подальшого відбування покарання, затвердженого згаданим наказом від 18 січня 2000 р.
Згідно з п. 3 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права від 16 грудня 1966 р. утримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду їхньої справи, не повинно бути загальним правилом [14, с. 121]. Т. Данченко справедливо зазначає, що одним із принципів міжнародного права згідно з Конвенцією є принцип обов’язкового звільнення підсудного, обвинуваченого з-під варти на час розслідування та розгляду його справи судом, якщо не існує будь-яких державних інтересів, що вимагали б тримання такої особи під вартою [15, с. 238].
Аналізуючи законодавство США щодо звільнення особи на час судового розгляду справи в кримінальному судочинстві, С.А. Бояров зазначає, що «слід провести відповідне дослідження характеристик підозрюваних та обставин вчинення ними злочинів для виявлення тих осіб, котрих можна звільнити до судового розгляду виключно на основі їх власного зобов’язання з’явитися на судове засідання. Звільнення на такій підставі повинно відбуватися в кожному випадку, коли представляється можливим це зробити. Якщо обвинувачений не може бути звільнений на цій підставі, слід розглянути можливість його звільнення на визначених умовах, таких як внесення певної суми грошей, яка у випадку його неявки конфіскується. Або ж угоди з третіми особами, які повинні підтримувати контакт з обвинуваченим та забезпечити його явку» [16, с. 73]. Ми погоджуємося з С.А. Бояровим у тому, що доцільно звільняти з-під варти обвинува-ченого після закінчення досудового слідства, якщо необхідність подальшого утримання обвинуваченого під вартою не обґрунтовано матеріалами кримінальної справи.
Третє правило стосується презумпції звільнення з-під варти обвинуваченого після закінчення досудового слідства із застосуванням до такого обвинуваченого неізоляційного запобіжного заходу. Для порушення цієї презумпції, тобто з метою залишити обвинуваченого під вартою на час судового розгляду, прокурор повинен довести в суді необхідність подальшого тримання такого обвинуваченого під вартою, виходячи з конкретних державних інтересів.
Висновок. До загальних правил застосування неізоляційних запобіжних заходів належать: презумпція застосування неізоляційних запобіжних заходів до всіх підозрюваних, обвинувачених та підсудних у випадку неспроможності органу розслідування довести необхідність застосування взяття під варту; презумпція застосування неізоляційних запобіжних заходів до особи, яка має захворювання, внесене у перелік захворювань, передбачений наказом №3/6 від 18 січня 2000 р.; презумпція звільнення з-під варти обвинуваченого після закінчення досудового слідства із застосуванням до нього неізоляційного запобіжного заходу.
Ці презумпції мають спростовний характер. Це означає, що для взяття особи під варту сторона обвинувачення повинна довести в суді необхідність застосування до цієї особи запобіжного заходу взяття під варту і ймовірну неспроможність забезпечити належну поведінку цієї особи за допомогою неізоляційних запобіжних заходів.
Для належного захисту прав і свобод обвинуваченого ці правила обов’язково повинні бути регламентовані в КПК.
______________
Практика застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту // Вісник Верховного Суду України. - 2005. – № 6(58). - С. 22–29.
Див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел.- К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. - 1440 с.
Черненко А.П. Кримінально-процесуальна регламентація слідчих дій: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Кримінальний процес і криміналістика» / А.П. Черненко. - Х., 2004.- 20 с.
Див.: Збірка договорів Ради Європи. - К., 2000. - 656 с.
Нове у кримінально-процесуальному законодавстві України: [навч. посібник] /за ред. Ю.М. Грошевого – Харків. Право, 2002. – 146 с. (Національна юридична академія ім. Я. Мудрого).
Толочко А.Н. Реформирование уголовного судопроизводства в контексте статьи 5 Европейской конвенции по защите прав человека и основных свобод / А.Н. Толочко // Держава та регіони. - 2004. – № 1. - С. 77-81.
Кучмій Н.В. Моральні засади застосування запобіжних заходів у кримінальному судочинстві / Н.В. Кучмій // Науковий вісник. - 2005. – № 4.-С. 331-335.
Маляренко В.Т. До питання про запобіжні заходи в кримінальному процесі / В.Т. Маляренко // Вісник Верховного Суду України. - 2000. – № 4.-С. 41-45.
Харченко А.К. вопросу о применении заключения под стражу как меры пресечения в уголовном судопроизводстве / А.К. Харченко // Вопросы государства и права Украины: матер. студ. науч. конфер., 9 апреля 2004 г. – Донецк: ДонНУ, 2004. - Вып. ХХІІІ. – С. 176-178.
Попов К. Применение мер пресечения судом по законодательству Королевства Великобритании и Северной Ирландии / К. Попов // Российская юстиция. - 2005. – № 1/2.- С. 92-95.
Газетдинов Н.И. Реализация принципа презумпции невиновности в уголовном судопроизводстве России / Н.И. Газетдинов // Журнал российского права. - 2005. – № 1. - С. 68-74.
Манулик А.Н. Залог и домашний арест как альтернатива заключению под стражу / А.Н. Манулик // Вестник Академии МВД Республики Беларусь. - 2004. – №2. - С. 118-122.
Див.: Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах / за заг. ред. В.Т. Маляренка; упоряд. П.П. Пилипчик. -К.: Юрінком Інтер, 2007. - 408 с.
Див.: Международное право в документах: [учеб. пособие] / Сост.: Н.Т. Блатова, Г.М. Мелков – 4-е изд., перераб. и доп. – М., 2003. – 880 с.
Данченко Т.В. Застава та її ефективність при розслідуванні злочинів у сфері оподаткування / Т.В. Данченко // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 2001. – № 1.- С. 236-240.
Бояров С.А. Арест, залог и досудебное освобождение в уголовном судопроизводстве США / С.А. Бояров // Российская юстиция. - 2006. – № 2. -С. 70-74.
< Попередня Наступна >