Головна Наукові статті Кримінологія ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА УМИСНИХ ВБИВСТВ З КВАЛІФІКУЮЧИМИ ОЗНАКАМИ ЯК ОДНІЄЇ З НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИХ ФОРМ КРИМІНАЛЬНОГО НАСИЛЛЯ.

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА УМИСНИХ ВБИВСТВ З КВАЛІФІКУЮЧИМИ ОЗНАКАМИ ЯК ОДНІЄЇ З НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИХ ФОРМ КРИМІНАЛЬНОГО НАСИЛЛЯ.

Наукові статті - Кримінологія
541

ГОРБАЧЕВСЬКИЙ В.Я.,

кандидат юридичних наук, доцент, начальник Департаменту освіти та науки МВС України

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА УМИСНИХ ВБИВСТВ З КВАЛІФІКУЮЧИМИ ОЗНАКАМИ ЯК ОДНІЄЇ З НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШИХ ФОРМ КРИМІНАЛЬНОГО НАСИЛЛЯ.

Посягання на життя людини є одним із найбільш тяжких і соціально небезпечних злочинів, оскільки завдає шкоди життю людини, яке визнане найвищою соціальною цінністю.

Більшість злочинів, передбачених ст. 115–118 КК України, були визначені ще у радянському кримінальному законі, проте тепер вони вперше об'єднані в розділі 2 ("Злочини проти життя і здоров'я особи") Особливої частини Кримінального кодексу (після злочинів проти основ національної безпеки України).

Родовим об'єктом вбивства є людина як учасник певних суспільних відносин, носій життя і здоров'я.

Слід відмітити, що багато непорозумінь в тлумаченні родового об'єкта злочину виникають при визначенні деякими авторами біологічної і соціальної сутності людини. Наприклад, А.В. Кузнєцов визнає помилковою позицію М.А. Беляєва, який вважає, що об'єктом злочинів проти особи можуть бути лише суспільні відносини [1, с. 282]. Він стверджує, що об'єктом цих злочинів є особа як цілісна істота, з одного боку, і як сукупність суспільних відносин, що її складають, з іншого, а також як явище природи, що характеризується певними біофізіологічними і психічними ознаками [2, с. 64]. Аналогічної точки зору про злочини проти особи дотримується Ю.А. Демідов [3, с. 151]. Такі позиції авторів здаються нам суперечливими. Слід зазначити, що біологічні властивості людини, зокрема життя, охороняються кримінальним правом не абстрактно, не поза суспільством, а в системі суспільних відносин. Кримінальним правом захищаються саме суспільні відносини, які забезпечують

фізичні блага особи, а не самі по собі такі блага.

Можна погодитися з І.Я. Козаченком, який стверджує, що біологічна сутність людини поза сукупністю суспільних відносин не має для кримінального права самостійного значення [4, с. 64]. Дійсно, необхідно визнати, що матеріальним субстратом окремих благ особи є певні фізіологічні процеси та суспільні відносини, і саме в такому поєднанні вони охороняються законом про кримінальну відповідальність.

У третьому розділі Кримінального кодексу УРСР 1960 р. («Злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності людини») надмірно широко визначено коло суспільних відносин, які є родовим об'єктом вбивства. Саме тому для конкретизації родового об'єкта Е.А. Фролов, а пізніше й інші криміналісти пропонували поряд з родовим об'єктом виділяти під груповий (видовий) об'єкт, коли всередині великої групи однорідних суспільних відносин, що вимагають єдиної кримінально-правової охорони, можна розрізнити більш вузькі групи відносин, які відображають однаковий інтерес учасників цих відносин або деякі взаємозалежні інтереси одного і того самого об'єкта. Такий видовий об'єкт співвідносився б із родовим як частина з цілим або як вид з родом.

Однак вважаємо, що український законодавець вирішив цю проблему більш вдало, скориставшись досвідом Російської Федерації. Кримінальний кодекс РФ 1996 р. як спеціальний об'єкт злочину виділяє життя і здоров'я особи (розділ 16), волю, честь і гідність особи (розділ 17), статеву свободу і статеву недоторканність особи (розділ 18). Фактично це означає, що розмежовані у такий спосіб суспільні відносини розглядаються російським, а на сьогодні й українським законодавцем як окремі родові об'єкти певних груп злочинів. Ще раз підкреслимо, що такий підхід, з точки зору законодавчої техніки, є найбільш прийнятним.

Родовий об'єкт злочину, як пише В.Я. Тацій, характеризуючи Кримінальний кодекс УРСР 1960 р., «відображає характер і соціальну важливість різноманітних груп суспільних відносин, які є об'єктом злочину, що дозволяє використовувати вказану його властивість для послідовного розташування окремих розділів у межах Особливої частини Кримінального кодексу. Враховуючи це, на першому місці розташований розділ про державні злочини, потім – про державну і колективну власність, про злочини проти життя…» [5, с. 87].

Питання про обґрунтованість розміщення даного розділу другим в Особливій частині КК України викликало гострі дискусії під час розробки і ухвалення Кримінального кодексу 2001 р., і навіть через сім років серед науковців не спадає інтерес до цього питання.

С.Д. Шапченко зауважує що послідовність розташування розділів Особливої частини кримінального кодексу визначається, як правило, пріоритетною для законодавця ієрархією соціальних цінностей, виділених ним як родові об'єкти певної групи злочинів [6, с. 21]. Вчений вважає, що найбільш правильним є розміщення розділу, який передбачає відповідальність за злочинні посягання на особисті блага людини, на початку Особливої частини Кримінального кодексу [6, с. 143].

З точки зору В.К. Грищука, “якщо людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека, згідно ст. 3 Конституції, є найвищими цінностями в Україні, статті щодо посягання на ці цінності повинні бути на першому місці в Особливій частині КК. Розміщення ж їх у другому розділі, після статей про злочини проти основ національної безпеки України, свідчить, що синдром примата інтересів держави над інтересами людини ще до кінця не подоланий” [7, с. 112].

Протилежної думки дотримується В.І. Борисов, відзначаючи, що призначення розділу “Злочини проти основ національної безпеки України” є більш значимим, ніж просто захист інтересів держави. Мова йде про захист України як визначеної соціальної спільності людей, що проживають на одній території і зацікавлені в своєму суверенітеті, збереженні форми державного правління, цілісності і недоторканності держави. Крім того, потрібно підкреслити, що тільки в суспільстві, де забезпечені соціальна стабільність, державний порядок і безпека, суспільна згода, можливе реальне забезпечення захисту особистих, фізичних і духовних прав людини і громадянина, основні з яких закріплені в ст. 3 Конституції України [8, с. 101].

Не можна погодитися з думкою, що через те, що розділ “Злочини проти основ національної безпеки України” зайняв перше місце в Особливій частині КК, «життя і здоров'я особи є менш важливим об'єктом кримінально-правової охорони, ніж основи національної безпеки. Справа у тому, що національна безпека держави, її цілісність і недоторканність є необхідною умовою, базою для всебічної охорони життя і здоров'я особи» [9, с. 6].

Проаналізувавши наведені вище позиції, відзначимо, що, на нашу думку, на першому місці в Особливій частині КК України все-таки повинен бути розділ «Злочини проти життя і здоров'я людини», оскільки людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України).

Одним із показників набуття Україною ознак сучасної соціальної держави є факт нормативно-правового визначення пріоритетів у ієрархії тих соціальних цінностей, які складають основу життєдіяльності людського суспільства. Людина, її життя і здоров'я, права і свободи – центральна проблема будь-якого цивілізованого суспільства. Кримінальне право повинно базуватися на концепції прав людини, пріоритеті загальнолюдських цінностей, визнанні завдання кримінально-правової охорони прав і свобод людини як основної ідеї кримінального права. Свідченням прагнення нашої держави до формування такого суспільства, утвердження демократичних принципів управління стало законодавче визнання Україною прав і свобод людини. У загальній формі таке визначення передбачено ст. 3 Конституції України.

Відповідно родовим об'єктом зазначеної групи злочинів є особа, а точніше суспільні відносини, що забезпечують її найбільш цінні блага і інтереси.

Ми дотримуємося тієї точки зору, що поняття «людина» і «особа» не рівнозначні, перше з них ширше за об'ємом. Поняття «особа» передбачає лише характеристику соціальних властивостей людини. З позиції права це означає, що особою може вважатися не будь-яка людина, а лише та, яка, отримуючи при народженні права і свободи, здатна самостійно ними володіти, користуватися, розпоряджатися, а також самостійно виконувати встановлені державою обов'язки. Звідси, як влучно відмітив Р.Д. Шарапов, не є особою з юридичної точки зору немовля, малолітня, неосудна людина, тому що вони не можуть в повній мірі самостійно здійснювати свої права і обов'язки (або взагалі позбавлені цього в результаті визнання їх недієздатними) [10, с. 161].

У той же час, інтереси таких осіб не виключаються з кримінально-правової охорони роз-ділу II Особливої частини Кримінального кодексу України, в назві якого міститься слово «особа». Такі блага, як життя і здоров'я, підлягають абсолютній охороні з боку закону про кримінальну відповідальність, незалежно від того, хто є їх суб'єктом – соціально зріла людина, психічно хворий або немовля. Це є аксіомою в теорії і практиці кримінального права. Саме з цим пов'язана необхідність зміни назви розділу «Злочини проти життя і здоров'я особи» на «Злочини проти життя і здоров'я людини», як це зроблено, наприклад, в Кримінальному кодексі Республіки Білорусь.

Можна розглядати ще один варіант назви цього розділу – «Злочини проти життя і здоров'я людини і громадянина». Однак він здається не зовсім вдалим. Слід зазначити, що поняття «громадянин» вказує на політико-правовий зв'язок людини з певною державою, що може невиправдано обмежити кримінально-правову охорону осіб, які знаходяться на території України і не набули її громадянства. Громадянин, крім того, – це особа, яка бере участь в політичному житті, має політичні права, свободи і обов'язки.

У теорії кримінального права існує декілька точок зору на поняття «вбивство». Обґрунтовувалася точка зору, відповідно до якої термін «вбивство» у випадках позбавлення життя людини через необережність взагалі не повинен вживатися. М.Д. Шаргородський першим зробив висновок, що вбивство – це лише «умисне неправомірне позбавлення життя іншої людини» [11, с. 38]. При цьому він посилається на те, що термін «вбивця» у повсякденному житті не застосовують до особи, яка необережно позбавила життя іншу людину, а з кримінально-політичної точки зору недоцільно вживати поняття найбільш тяжкого злочину проти особи у випадках необережного діяння [12, с. 36].

Разом з тим, деякі вчені-криміналісти пропонують визначити вбивство більш широко: як протиправне умисне або необережне позбавлення життя іншої людини [13, с. 6]. Прихильники цієї точки зору вважають, що звуження поняття вбивства може призвести до послаблення боротьби з необережними злочинами проти життя [14, с. 21; 15, с. 118]. Відзначається, що визнання необережного позбавлення життя не вбивством, а іншим злочином здатне лише послабити негативну моральну оцінку цього злочину з боку кримінального права [16, с. 21]. Так, М.К. Аніянц впевнений, що з поняттям «вбивство» тісно пов'язане уявлення людей про вчинення тяжкого злочину, яке повинне бути збережене, коли мова йде про вбивство через необережність [17, с. 15].

У сучасних умовах розвитку кримінального законодавства України все більше криміналістів є прихильниками позиції М.Д. Шаргородського [18, с. 5; 19, с. 20]. Вважаємо точку зору вченого і його прихильників найбільш правильною. Хоча поняття «вбивство», згідно з його етимологією, можливо поставити поряд зі словом «необережне», але таке формулювання не зовсім вдале.

На нашу думку, законодавчі формулювання повинні максимально підкреслювати відмінності між умисними і необережними діяннями, що призводять до позбавлення життя. Такі умисні і необережні діяння принципово відрізняються один від одного за характером і ступенем суспільної небезпеки. У разі зміни назви кримінально-правової заборони – «Вбивство через необережність» на «Заподіяння смерті через необережність» термінологія закону буде адекватно відображати зміст складу цього злочину.

Існує ще один аргумент необхідності внесення змін до назви ст. 119 КК України. Зазначена стаття є загальною кримінально-правовою нормою, а ч. 3 ст. 276, ч. 2 ст. 194, ст. 196, ч. 2 ст. 134, ч. 2 і 3 ст. 286 КК України і деякі інші належать до спеціальних норм. Варто відмітити, що спеціальні кримінально-правові норми жодного разу не використовують термін «вбивство» щодо необережних злочинів, наслідками яких є смерть людей. Вживаються такі термінологічні звороти, як «загибель людей», «смерть потерпілого», а не «вбивство».

Крім того, Кримінальний кодекс України в ст. 115 вперше дає поняття вбивства, під яким розуміють умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. Виходячи з такого законодавчого визначення, стає незрозумілим, чому законодавець в ст. 119 КК вживає термін «вбивство», якщо мова йде про необережний злочин. Не можна, визначивши вбивство як умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, надалі вживати цей термін для найменування необережного діяння. Визначене поняття вбивства в ст. 119 КК України суперечить правилам законодавчої техніки [20, с. 84]. На нашу думку, для назви кожного з цих злочинів доцільно використовувати різні терміни. Це є ще одним аргументом для зміни назви зазначеного злочину.

Пріоритет захисту особи, і в першу чергу життя і здоров'я людини, позначається в Кримінальному кодексі України не тільки на розташуванні розділу про злочини проти життя особи, але і на інших його особливостях, зокрема:

встановленні (збереженні) суворих санкцій за найнебезпечніші злочини проти особи;

врахуванні при розробці системи санкцій насильницького способу вчинення злочинів;

при використанні як кваліфікуючої ознаки тяжких наслідків злочину останні розкриваються в законі шляхом зазначення, в першу чергу, заподіяння смерті або шкоди здоров'ю людини [21, с. 12].

Родовим об'єктом злочинів, включених у розділ II Особливої частини КК України, є життя і здоров'я людини.

У кримінальному праві за суб'єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115-118 КК України) і вбивства через необережність (ст. 119 КК України) (хоча, як ми вже зазначали, такий поділ не зовсім відповідає поняттю вбивства згідно з ч. 1 ст. 115 КК України). Крім того, виділяють доведення до самогубства (ст. 120 КК України), погроза вбивством (ст. 129 КК України).

У свою чергу умисні вбивства поділяють за ступенем суспільної небезпеки (тяжкістю) на три види:

просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих або пом'якшуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК України);

вчинене за обтяжуючих обставин, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115 КК України);

вчинене за пом'якшуючих обставин, так зване привілейоване вбивство (ст. 116-118 КК України).

Цей поділ має важливе практичне значення. Наприклад, у випадку вчинення умисного вбивства за наявності як обтяжуючих, так і пом'якшуючих обставин, таке діяння слід кваліфікувати як вбивство за пом'якшуючих обставин.

Як вже зазначалося, вбивство позбавляє потерпілого найбільш цінного блага – життя. Наслідки вбивства незворотні, заподіяну ним шкоду не можна відшкодувати. Крім того, вбивство заподіює надзвичайно тяжку шкоду не лише потерпілому, але і його рідним і близьким. Це трагедія для всіх, хто знав потерпілого. Разом з тим, безвинне або легальне (наприклад, в стані необхідної оборони, під час війни) позбавлення життя не є вбивством.

Вбивство – це заподіяння смерті іншій людині, не собі. Об'єктом вбивства може бути тільки життя іншої людини. Тому самогубство або замах на самогубство вбивством не визнається. Але допомога самовбивці вважається сприянням вбивству. Така допомога самогубству кваліфікується за ст. 27 і ч. 1 або 2 ст. 115 КК України.

Об'єктом вбивства є життя. Вбивство може бути вчинено лише відносно живої людини, незалежно від її віку, стану здоров'я, суспільного статусу. Життя як об'єкт кримінально-правової охорони – це не лише біофізіологічні процеси. Для визначення об'єкта вбивства важливо розрізняти в людині її суспільну і біологічну сутність.

Так, філософи завжди чітко і послідовно розрізняли особу і людину. «Особа, – зазначає А.Г. Спиркін, – це людина, яка є членом певної суспільної групи з її системою суспільно значущих рис і функцій; це суб'єкт діяльності, відносин, свідомості, самосвідомості і світогляду. Її біологічні властивості не стосуються цього поняття» [22, с. 250].

Біологічна сутність людини – в її фізичному стані і функціонуванні всього організму або окремих органів. Наведені ознаки визначають людину як природну істоту. З огляду на це найважливішими властивостями і специфічними рисами людини є фізична сила, діяльність серця, мозку, інших органів, відсутність хвороб або аномалій тощо. [21, с. 15].

Особа – це поняття суто суспільне. Суспільну сутність людини визначають такі її якості, як громадянство, освіта, професія, місце проживання і праці, сімейний стан, суспільна поведінка, інші риси й ознаки. Біологічне в людині – це ті її якості, які бачить лікар, а суспільні – ті, які бачить суддя.

У кримінально-правовому розумінні біологічне в людині – це предмет злочину проти особи, а суспільні його риси і якості – об'єкт злочину. Такий висновок слід зробити, окрім іншого, ще і тому, що об'єктом злочину, як це вже давно доведено, можуть бути лише суспільні відносини [5; 23]. Біологічне в людині (біологічні процеси і стан її здоров'я взагалі або окремих органів), цілком зрозуміло, не є суспільними відносинами.

Суспільна сутність людини полягає в тому, що остання є особистістю (особою). Саме це і визначає її суспільний статус, відносини з іншими людьми, тобто суспільні відносини.

Людина не може не бути природною істотою. Людина – частина природи, а отже, біологічно вона може бути визначена як природна істота. Це потрібно виділити тому, що в кримінально-правовій літературі на предметно-природні якості (властивості) людини не звертають належної уваги, що призводить до створення "безтілесної", нереальної сутності людини [24, с. 294].

Таке розуміння людини є неповним, одностороннім і тому ненауковим. Для права як інструмента суспільного регулювання важливо розрізняти фізичні (біологічні) і суспільні властивості людини, бо людина, вилучена зі суспільних відносин, перестає бути особистістю (як приклад можна пригадати казку про Мауглі), хоча і залишається живою природною істотою. Не визнавався особою раб, за вбивство якого притягувалися до відповідальності як за знищення майна. Якщо не розрізняти в людині її біологічну і суспільну сутність, це призводить до невдалого і необґрунтованого подвоєння об'єкта посягання, бо у такому випадку об'єктом злочинів проти особи вважають людину і суспільні відносини [17, с. 18].

При вчиненні злочину шляхом посягання на тіло людини його об'єктом не може бути визнано лише тіло або життя людини в біологічному розумінні чи здоров'я, як відповідний стан всього організму. Життя і здоров'я як об'єкти кримінально-правової охорони можуть бути визнані об'єктом посягання лише з урахуванням всіх сторін суспільної істоти, різноманітність ознак якої діалектично визначають поняття «людина» і «особа». Ці поняття охоплюють різноманітні особливості, риси, ознаки людини, які виражають дві її головні сторони – біофізичну (жива біологічна особа) і суспільну (сукупність суспільних відносин).

Виділити якусь одну з них (біологічну або суспільну) можливо лише умовно. Насправді ці дві сторони людини нерозривно поєднані і складають одне ціле. Тому загальне твердження про те, що закон про кримінальну відповідальність охороняє життя і здоров'я людини в її фізичному, біологічному розумінні, так само як і сукупність суспільних відносин, що існують з приводу цих благ людини і спрямовані на їх охорону, є вірним. Але при цьому важливо відмітити, що без людини як живої біологічної особи суспільні відносини не можуть існувати, однак в окремих випадках при завданні шкоди суспільним відносинам, що охороняються законом, правопорушник може не притягуватись до кримінальної відповідальності за посягання на життя та здоров'я особи (наприклад, якщо він перебував у стані необхідної оборони, та ін.). У таких випадках життя в біологічному розумінні і життя як об'єкт кримінально-правової охорони не співпадають з огляду на відсутність суспільних відносин, які охороняють життя людини.

У юридичній літературі й досі залишається відкритим дискусійне питання щодо визначення предмета злочинів проти життя, зокрема вбивства.

М.І. Федоров одним із перших в радянський літературі (у 1957 р.) визнав людину предметом злочину. Заперечуючи необхідність визначення поняття безпосереднього об'єкта в кримінальному праві, оскільки в ролі такого у кожному випадку вчинення злочину виступає окремий вид суспільних відносин, науковець пропонує людину при посяганнях на особу розглядати не як об'єкт, а як предмет цього злочину [25, с. 190].

Його позиція знайшла своїх прихильників [26, с. 42].

М.Й. Коржанський вважає, що класифікація предметів злочину на людей, речі, тварин і рослини в значній мірі полегшує встановлення видового предмета злочину, а він, у свою чергу, вказує на конкретний предмет злочинного впливу. Ніщо не змінюється від того, що в багатьох складах злочинів не зазначено їх предмет. Він відсутній в тих складах, в яких вплив на будь-який предмет певного виду визнається рівноцінним для підстав кримінальної відповідальності. Наприклад, в статтях Кримінального кодексу про відповідальність за вбивство зазначається лише діяння і його наслідки. Згадувати предмети злочину в цьому випадку немає юридичного сенсу. У людині слід розрізняти її соціальну і біологічну сторони. Біологічне в людині – це предмет злочину, а соціальне, її особа – об'єкт [27, с. 135].

З критикою відповідної позиції М.І. Федорова і його послідовників справедливо висту-пили деякі криміналісти. Так, Б.С. Нікіфоров стверджує, що життя, здоров'я і гідність особи є умовами, тільки за наявності яких і можливе фізичне існування особи в суспільстві [28, с. 118]. Це надало можливості автору визнати фізіологічний процес життя безпосереднім об'єктом вбивства. Поділяє його думку Е.Ф. Побігайло, який зазначає, що: “Варто вважати помилковою позицію деяких криміналістів щодо визнання людини предметом злочину. Людська сутність не є чимось абстрактним, притаманним окремому індивіду. У своїй дійсності вона є сукупністю всіх суспільних відносин” [29, с. 10].

Ця позиція знайшла підтримку серед багатьох дослідників [30, с. 60; 31, с. 120].

Підміна безпосереднього об'єкта злочину предметом при вбивстві, так само як і при вчиненні інших злочинів проти особи, призводить до того, що людина, як жива істота, виступає в ролі предмета злочину. Це принижує її соціальне призначення як фізичної особи і як суб'єкта суспільних відносин. Дійсно, низкою злочинів заподіюється фізична шкода особі. Відповідно до кримінально-процесуального законодавства (ст. 49 КПК України) таких осіб називають “потерпілими”. У кримінальному праві України цей термін також вживається (наприклад, в ч. 2 ст. 121 Кримінального кодексу). Ні в якому випадку не можна ототожнювати це поняття з предметом злочину. З іншого боку, кримінально-правове поняття «потерпілий» не слід вважати лише процесуальним, оскільки існує велика кількість злочинів, в яких зазначається потерпілий, але предметом злочину виступає інший об'єкт (наприклад, при вчиненні розкрадання потерпілий завжди має місце, проте предметом злочину є майно).

В той же час у вченні про злочин сама ідея визнання людини предметом посягання, зокрема вбивства, виглядає абсолютно необґрунтованою. Визнання людини предметом злочину є доволі дискусійним питанням не тільки з точки зору етики, але і логіки. Звичайно, було б помилкою стверджувати, що при вчиненні вбивства винний не здійснює впливу на іншу людину. Проте не слід забувати, що будь-який вплив має конкретний характер і здійснюється не на людину взагалі, а на те чи інше невід'ємне благо, і тому ніщо не заважає саме благо розглядати предметом, а особу – об'єктом посягання. Отже, при посяганнях на те, чого не існує у відриві від носія – людини, трансформації об'єкта злочину в предмет не відбувається.

Крім того, в юридичній літературі в такому розумінні питання обговорюється тільки щодо злочинів проти особи. Це передбачає, що у всіх інших злочинах діяння не заподіює шкоди людям. Немає необхідності доводити протилежне. Фізичні особи страждають не тільки тоді, коли здійснюється посягання на їх життя, здоров'я, внаслідок чого вони позбавляються можливості жити або працювати в результаті втрати працездатності, але і тоді, коли, наприклад, викрадається їх майно. У кожному випадку, коли в кримінальному законі йде мова про злочинні наслідки для людини, то розуміється заподіяння шкоди конкретним індивідам.

Якщо визнати предметом злочину людину як живу біологічну істоту, відбудеться поєднання двох самостійних елементів суспільних відносин: особи як суб'єкта суспільних відносин і предмета суспільних відносин. Саме тому ототожнення цих понять є неприпустимим. Визнавати предметом злочину можна лише тіло вже померлої людини, наприклад, коли вчинено злочин, передбачений ст. 297 КК України, яка встановлює відповідальність за наругу над могилою.

До того ж, на нашу думку, визнання предметом злочину особи з етичної точки зору виглядає дещо не повноцінно. Особу як біосоціальний феномен можна розглядати лише в аспекті її життєздатності (тобто людина вже народилася і ще не вмерла). Як вже зазначалося вище, кримінально-правовому захисту підлягає будь-яка особа, незалежно від її соціальних та інших якостей, отже, немає сенсу розглядати людину, її тіло як предмет злочину.

Відповідно життя як об'єкт кримінально-правової охорони обов'язково включає в себе суспільні відносини, що існують з приводу охорони цього життя в біологічному розумінні. Саме тому, що об'єкт посягання при вбивстві – не тільки біологічна особа, але і певна сукупність суспільних відносин, спрямованих на охорону цієї особи (у кожному випадку ця сукупність буває різноманітною і особливою), закон про кримінальну відповідальність містить низку норм, що охороняють ці відносини, – ст. 115-119 КК України. Крім того, існує багато інших кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за заподіяння смерті потерпілому, зокрема ст. 112, 271, 348, 286, 379, 400 КК України.

Кримінально-правова охорона об'єкта має загальний, повний і постійний характер. Якщо визнати об'єктом злочину при вбивстві не суспільні відносини, а життя в біологічному розумінні, то у такому випадку зовсім неможливо з'ясувати і пояснити правомірність заподіяння смерті в стані необхідної оборони, заподіяння тілесних ушкоджень, наприклад під час хірургічної операції (ампутація руки або ноги). І як тоді зрозуміти кваліфікацію заподіяння смерті терористичним актом (ст. 258 КК), при порушенні Правил охорони праці (ст. 271) або при порушенні Правил безпеки руху (ст. 286 КК України)? Саме тому при заподіянні смерті посягання спрямоване на особливий аспект сутності особи – окрему групу суспільних відносин, які утворюють певну складову частину цієї особи (державний діяч, співробітник правоохоронних органів, новонароджений тощо), це посягання має різну кримінально-правову оцінку і кваліфікацію, тобто є окремим самостійним злочином.

Не можна визнати обґрунтованим твердження про те, що життя і здоров'я людини є самостійними об'єктами незалежно від того, носієм яких суспільних відносин вона була або є [32, с. 108]. Заподіяння смерті одній і тій самій людині (наприклад працівнику міліції) може бути різним злочином залежно від того, на які суспільні відносини було спрямовано посягання – на державну владу (ст. 112 КК України), на життя особи (ст. 115–120 КК України), на авторитет правоохоронних органів (ст. 348 КК України) чи на безпеку дорожнього руху (ст. 286 КК України), чи зовсім не бути злочином (ст. 36 КК України).

Також не можна визнати правильним протиставлення людини особі і на цій підставі – твердження, що закон про кримінальну відповідальність охороняє людину з боку її фізичної цілісності. Сама по собі фізична цілісність законом про кримінальну відповідальність не охороняється. Достатньо згадати суспільно корисну працю лікарів, щоб переконатися в цьому. Без урахування тих суспільних відносин, які утворені та існують в суспільстві для забезпечення фізичної цілісності людини, неможливо обґрунтувати кримінальну відповідальність, приміром, за тілесні ушкодження, визначити їх правову кваліфікацію тощо. [21, с. 18].

Насправді закон про кримінальну відповідальність охороняє людину не лише як живу біологічну істоту, а головним чином як особу в її суспільному розумінні, як сукупність суспільних відносин. Поняття «людина» не відповідає за своїм змістом поняттю «об'єкт злочину». Тому в законі про кримінальну відповідальність поняття «людина» в значенні об'єкта злочину не використовується. Найчастіше в цьому значенні використовується термін «особа», а саме в статтях 257, 115–120 КК України. Розділ II Особливої частини КК України так і називається: «Злочини проти життя і здоров'я особи». Будь-яке посягання на тіло людини в розумінні окремої біологічної істоти визнається злочинним лише в тих випадках, якщо це посягання порушує існуючі в суспільстві відносини з приводу охорони цієї людської особистості. У всіх інших випадках таке посягання не визнається злочином.

Відповідно людина як біологічна істота, її існування, фізичний стан, тілесна недоторканність охороняються законом про кримінальну відповідальність не завжди. Кримінально-правовій охороні людина, її тіло, життя і здоров'я підлягають лише тоді, коли з приводу цих благ існують суспільні відносини, які формуються в суспільстві для їх охорони. Якщо в деяких випадках цих відносин немає (скасовані, виключені законом), то людина як біологічна істота, її тілесна недоторканність кримінально-правовій охороні не підлягають. Через це і виникає правомірне заподіяння шкоди в стані необхідної оборони, або при затриманні злочинця (ст. 36, 38 КК України), або в стані крайньої необхідності (ст. 39 КК України). Отже, посягання на тіло людини лише тоді визнається злочином, коли вона є суб'єктом певних відносин, які охороняються законом про кримінальну відповідальність, а це посягання спрямоване на заподіяння шкоди цим суспільним відносинам.

Викладене вище дозволяє нам дійти наступних висновків:

Відповідальність за злочини проти життя і здоров'я людини необхідно передбачити в розділі І Особливої частини Кримінального кодексу України, оскільки людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України).

Доцільно змінити назву розділу II Особливої частини Кримінального кодексу України “Злочини проти життя і здоров'я особи” на “Злочини проти життя і здоров'я людини”, оскільки поняття «людина» і «особа» нерівнозначні, перше з них ширше за об'ємом і охоплює як біологічні, так і соціальні аспекти.

Назву ст. 119 КК України доцільно змінити на «Заподіяння смерті через необережність». Термін «умисне вбивство» в ч. 2 ст. 22, ст. 115–118, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438 КК пропонуємо замінити терміном «вбивство». Запропоновані формулювання максимально відображують відмінності між умисними і необережними діяннями, які призводять до позбавлення життя.

Список використаної літератури:

Курс советского уголовного права: В 2-х т. – Л.: ЛГУ, 1968. – Т. 1.

Кузнецов А.В. Уголовное право и личность. – М.: Юрид. лит-ра, 1977.

Демидов Ю.А. Обзор литературы о теоретико-ценностных исследованиях в уголовном праве // Советское государство и право. – 1980. – № 5. – С. 150–153.

Козаченко И.Я. Структура объекта в преступлениях против личности // Уголовное право в борьбе с преступностью. – Свердловск: Темплан. - 1987. – С. 60-68.

Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Х.: Выща школа, 1988.

Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, С.Я. Лихова та ін.; За ред. професорів П.С. Матишевського, С.С. Яценка, доцента П.П. Андрушка. – К.: Юрінком Інтер, 1999.

Грищук В.К. Питання системності кримінально-правового захисту людини за новим Кримінальним кодексом України // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосуван-ня і вивчення: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. [Харків] 25-26 жовт. 2001 р. / Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. – К.– Х.: “Юрінком Інтер”. 2002. – С. 110-113.

Борисов В.І. Загальна характеристика Особливої частини нового Кримінального кодексу України // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Ма-тер. міжнар. наук.-практ. конф. [Харків] 25-26 жовт. 2001 р. / Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. – К.– Х.: Юрінком Інтер, 2002. – С. 99-104.

Сташис В.В. Вступне слово // Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи: Матер. наук.-практ. конф. [Харків] 22-23 квітня 2004 р. / Редкол.: Сташис В.В. (голов. ред.) та ін. – К.– Х.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 5-8.

Шарапов Р.Д. Физическое насилие в уголовном праве. – СПб.: Изд-во «Юридичес-кий центр Пресс», 2001.

Шаргородский М.Д. Преступления против жизни и здоровья. – М.: Юридическое изд-во МЮ СССР, 1948.

Шаргородский М.Д. Ответственность за преступления против личности. – Л.: Изд-во Ленинградского университета, 1953.

Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации. – Х.: НПКФ “Консум”, 1995.

Загородников Н.И. Преступления против жизни по советскому уголовному праву. – М.: Гос. изд. юрид. лит., 1961.

Серебрякова В.А. К вопросу об ответственности за неосторожное лишение жизни по советскому уголовному праву // Советское государство и право. – 1961. – № 3. – С. 118–122.

Курс советского уголовного права: В 6 т. – М.: Юрид. лит., 1971. – Т. 5: Часть Особенная. Преступления против личности, ее прав.

Аниянц М.К. Ответственность за преступления против жизни по действующему законодательству союзных республик. – М.: Юрид. лит-ра, 1964. – 212 с.

Короленко М.П. Кваліфікація і класифікація умисних вбивств при обтяжуючих обставинах: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.08. – К., 2002.

Мамчур В.М. Кримінальна відповідальність за умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового чи громадського обов’язку: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.08. – К., 2002.

Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.08. – Львів, 2000.

Литвин О.П. Злочини проти життя: Навч. посіб. – К., 2002.

Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. – М., 1972.

Коржанский Н.Й. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М., 1980.

Дробницкий О.Г. Мир оживших предметов. – М., 1967.

Федоров М.И. Понятие объекта преступления по советскому уголовному праву // Ученые записки Пермского государственного университета. – Пермь: Пермский государственный университет. - 1957. – Т. XI. – Вып. 4. – Кн. 2. – С. 190–196.

Тацій В.Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України: Навч. посіб. – Х.: УкрЮА, 1994.

Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. – К.: Наук. думка та Українська видав. група, 1996.

Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1960.

Побегайло Э.Ф. Умышленные убийства и борьба с ними. – Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1965.

Российское уголовное право. Общая часть: Учеб. / Под общ. ред. М.П. Журавлева. – М.: Издательство «Щит–М», 1999.

Уголовное право Российской Федерации. Общая часть: Учеб. / Под ред. проф. Б.В. Здравомыслова. – М.: Юристъ, 1999.

Демидов Ю.А. Человек – объект уголовно-правовой охраны // Советское государст-во и право. – 1972. – № 2. – С. 104 – 110.

 

 

< Попередня   Наступна >