ІНСТИТУТ СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ: СТАНОВЛЕННЯ ТА ПРАВОВА ЕВОЛЮЦІЯ
Наукові статті - Спадкове право |
Т.В. Курило,
М.М. Студент
ІНСТИТУТ СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ: СТАНОВЛЕННЯ ТА ПРАВОВА ЕВОЛЮЦІЯ
Йдеться про становлення інституту спадкування за заповітом, історію його розвитку у Римській імперії, Київській Русі, Російській імперії та СРСР.
Ключові слова: спадкування, заповіт, заповідальне розпорядження, види заповіту, форма заповіту, спадщина.
Постановка проблеми. Глибокі історичні корені спадкування зумовлюють потребу докладного вивчення історії розвитку та становлення основних інститутів спадкового права, ознайомлення із досягненнями цивілістичної доктрини і практики минулих років. Ще К. Маркс зазначав, що право спадкування має соціальне значення лише остільки, оскільки воно залишає за спадкоємцем те право за допомогою своєї власності привласнювати продукти чужої праці. Зникнення права спадкування буде природнім результатом тієї соціальної перебудови, яка ліквідує приватну власність на засоби виробництва.
Але виникнення такої галузі, як спадкове право відбулося значно раніше і стосувалося воно науки цивільного права. Цивілістику як науку започатковано ще в часи Римської імперії. До тієї епохи належить виникнення спадкового права як галузі права. У системі римського права інститут спадкового права був нібито незалежним, не пов’язувався з іншими галузями майнових прав. У римському праві спадковим правом називали сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Був розроблений принцип «nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest», що означало: не може бути спадкування в одній частині майна за заповітом, а в іншій – за законом [1, с. 79].
Стан дослідження. Вивченню та дослідженню інституту спадкування за заповітом
Виклад основних положень. Римське спадкове право пройшло значний шлях розвитку, у процесі якого набуло ряду рис, що відповідали характеру римської власності та сім’ї.
Багатовікова історія римського спадкового права поділяється на чотири етапи спадкування: а) за давнім цивільним правом; б) за преторським едиктом; в)за імператорським законодавством; г) за правом Юстиніана [2, с. 220].
Заповіт (testamentum) - розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. У римській класичній сім’ї єдиним та підвладним власником сімейного майна був домовласник, і лише він міг ним розпоряджатися на випадок смерті. Звідси заповіт - це одностороннє волевиявлення , в силу якого можуть виникнути права та обов’язки для інших осіб - спадкоємців.
Це - одностороння угода, що може реалізуватися лише за умови, що особи, зазначені в заповіті як спадкоємці, виявлять свою волю щодо прийняття спадщини. Виявлення згоди спадкоємцем після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що й відрізняє ці відносини від договірних.
У римському праві заповіт мав відповідати певним умовам, усталеним законом. Заповіт, що не відповідав цим умовам, визнавався недійсним. Заповіт мав бути укладений фізичною особою, яка мала активну заповідальну можливість. Активна заповідальна можливість передбачала передусім наявність у заповідача в момент укладення заповіту загальної право- та дієздатності в галузі майнових правовідносин. У праві Юстиніана заповідальної правоздатності не мали раби, перегрини (але вони могли заповідати за правом перегринів), віровідступники та деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні, глухонімі від народження та такі, що не могли виразити свою волю загальнозрозумілим чином. Особливе правило було встановлене щодо жінок - до II cт. вони взагалі не мали права заповідати, навіть якщо були особами «свого права». Лише з II ст. їм надається право заповідати, але лише зі згоди опікуна. Повну свободу заповіту жінки отримали лише після скасування піклування над ними.
Кожному періоду в історії Риму відповідала своя форма заповіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський період -інші, в імператорський - ще інші. У імператорський період, і в праві Юстиніана розрізнялися дві основні форми заповіту: приватні та публічні. Приватними називали заповіти укладені без участі органів державної влади, а публічними ті, у складанні яких тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади. До того ж приватні заповіти поділялися на письмові і усні, тобто за формою волевиявлення. При складанні заповіту вимагалася присутність семи, а інколи і восьми свідків, що, без сумніву, мало надавати заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути лише вільні та дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акту був безперервним з самого початку і до повного завершення.
При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловлювати свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач називав одного або всіх спадкоємців, то заповіт вважався укладеним. З часом усна форма витісняється письмовою [3, с. 107].
З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. Їх також було два види. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в суді і вона вносилася у протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який після смерті заповідача і оголошував її. Вже в римському праві був розроблений принцип, за яким заповіт міг складати лише заповідач особисто, а не його представник.
Важливим у римському спадковому праві був принцип свободи заповіту. Заповідач мав право призначати спадкоємцем на свій, нічим не обмежений розсуд. Така свобода заповіту була відома вже з часів законів XII таблиць. Але суворість моральних правил, повага до сім’ї, гласність вчинення заповіту утримували спадкодавців від можливості скористатися правом свободи заповіту, попри сімейні інтереси. Як правило, спадкоємці були членами сім’ї заповідача. Та з часом заповідачі почали призначати своїми наступниками зовсім сторонніх осіб. Так поступово виникає потреба в обмеженні свободи заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах заповіт, повинен був поіменно перелічити всіх безпосередньо підвладних – heredes sui. Він міг позбавити їх спадщини, але розрахунок був на те, що він публічно не наважиться позбавити спадщини усіх підвладних (передусім дітей). Але час довів неслушність таких формальних обмежень і практикою центумвіральних судів така практика була вироблена. Обділені спадкоємці мали право подати позов про порушення заповідачем моральних обов’язків. Було визначене коло осіб, які мали право на обов’язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Сюди ввійшли всі безпосередньо підвладні і емансиповані діти, а в класичний період - всі низхідні і висхідні родичі безумовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри - за умови, що спадкодавцем були призначені недостойні особи.
Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем : він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Спори про спадщину в Римі розглядали центумвіральні суди.
У дохристиянський період заповідальні відносини у Київській Русі регулювалися винятково звичаєвим правом. За цим правом спадщину міг прийняти лише молодший син, чоловіки після дружин не спадкували. Після хрещення Русі стався великий злам у цивільному праві Київської Русі. Були запозичені багато норм візантійського (тобто східно-римського) права, зокрема і ті положення, що стосувалися заповідального права. Так було введено заповіт у двох формах - усній та письмовій. Письмовий заповіт називали рукописання або ряд. Спад-кувати за заповітом могли лише ті особи, що мали право на спадкування за законом [4, с 79].
Російську дореволюційну систему спадкування було побудовано на принципах родового дворянського ладу, який на початок ХХ ст. вже застарів, що об’єктивно зумовило необхідність перегляду основних засад спадкування. Законодавство дореволюційної Росії встановлювало, що заповідач повинен був досягти 21 року і бути в здоровому глузді і твердій пам’яті. Щодо форми заповіту , то він повинен бути складений лише у письмовій формі. Існувало два різновиди: заповіти загальної форми та особливі форми заповіту. Заповіти загальної форми поділялися на заповіти нотаріальні та домашні. Нотаріальний заповіт укладався нотаріусом за присутності трьох свідків, а якщо один із свідків був священиком, то за присутності двох свідків. Свідками могли бути лише особи непричетні до спадщини і не душеприкажчики, і для дійсності заповіту потрібні були підписи свідків. Після складання заповіту він залишався у нотаріуса. Домашній заповіт складався у домашніх умовах без участі нотаріуса за наявності свідків, яких було стільки ж, як і при складанні нотаріальних заповітів. До особливих форм заповіту належали військово-похідні заповіти, морські заповіти (що складалися капітаном, командиром військового корабля), госпітальні заповіти, закордонні заповіти (що складалися в закордонних місіях чи посольствах, консульствах), селянські заповіти (на майно сумою не більше ста карбованців, складалися у волосному управлінні і вносилися в спеціальну книгу), вдовині заповіти (заповіти одиноких вдів на користь монастирів та інших благодійних організацій) [5, с. 117].
Після повалення монархії і встановлення Радянської влади в Україні держава спробувала не лише переглянути основні принципи спадкового права, які склалися в буржуазному суспільстві, а й взагалі ліквідувати цей інститут як такий, що закріплює майнову нерівність та дозволяє набувати власність нетрудовим шляхом. Зокрема у ст. 1 Декрету Ради Народних Комісарів УСРР від 11 березня 1919 р. «Про скасування спадкування» оголошувалося, що право спадкування як за законом, так і за заповітом, на все майно, яке знаходилось на території республіки, скасовується. Водночас, у примітці зазначалося, що дія цієї статті не поширюється на ті випадки, коли все спадкове майно не перевищує 10 тис. карбованців. У ст. 2 цього Декрету було зазначено, що непрацездатним родичам спадкодавця по прямій низхідній і висхідній лініях, повнорідним і неповнорідним братам і сестрам, а також подружжю надається переважне право отримувати утримання з майна померлого не вище прожиткового рівня, за умови, що ці особи потребують допомоги [6, с. 268].
У Декреті РНК УСРР від 21 березня 1919 р. «Про скасування спадкування» вже передбачалося, що якщо все спадкове майно не перевищує 10 тис. крб., то воно переходить у користування подружжя, дітей, повнорідних і неповнорідних братів та сестер, батьків померлого, якщо вони є непрацездатними і потребують допомоги [6, с. 348].
1922 р. було прийнято Цивільний кодекс УСРР. За цим кодексом спадкувати могли як за заповітом, так і за законом, при чому за заповітом могли спадкувати лише ті особи, що мали право на спадкування за заповітом. Зокрема, це були лише діти, онуки, правнуки, подружжя, що пережило, а також непрацездатні особи, які потребували утримання і перебували на повному утриманні спадкодавця не менше одного року до його смерті (ст. 418 ЦК УРСР). Заповіт повинен був складатися лише у письмовій формі.
ЦК УСРР 1922 р. став базою для подальшого розвитку українського спадкового права. Надалі істотні зміни у спадковому праві пов’язані із затвердженням постановою РНК СРСР від 22 грудня 1922 р. Положення про державні трудові ощадні каси.
Народне господарство країни, яке потерпало від наслідків громадянської війни, потребувало інвестицій, що і зумовило прийняття такого нехарактерного загалом для спадкової політики тих років рішення. У ст. 17 Положення, як виняток із загального правила спадкування за заповітом, вкладнику надавалася можливість заповісти будь-яку суму вкладу будь-якій особі незалежно від того, чи віднесена вона законодавцем до числа спадкоємців за законом.
З розвитком соціалістичних відносин держава поступово почала відмовлятися від обмеження спадкових прав громадян. Як наслідок допускалося спадкування за заповітом усього спадкового майна, незалежно від його вартості, а спадкоємці, які проживали разом із спадкодавцем, отримували понад свою частку домашнє майно. У 30-х роках ХХ ст. почалося широке обговорення проекту єдиного ЦК СРСР. Науковці були єдині щодо необхідності розширення свободи заповідального розпорядження, зазначаючи, що обмеження права посмертної передачі майна зазвичай легко можна буде обійти, наприклад, шляхом передачі цього майна за життя, тому і немає необхідності обмежувати коло спадкоємців за заповітом. У ст. 11 проекту розділу ЦК «Спадкові права», пропонувалося до кола спадкоємців за заповітом, окрім фізичних осіб, включити ще й «державні установи і підприємства, партійні і професійні організації, а також зареєстровані в установленому порядку громадські і кооперативні організації за умови входження їх у союзну систему кооперації» [1, с 77].
В умовах воєнного часу виникла необхідність спростити форму заповіту для військовослужбовців. Відповідно до постанови РНК СРСР «Про порядок посвідчення довіреностей і заповітів військовослужбовців у воєнний час» від 15 вересня 1942р. заповіти військовослужбовців, які були посвідчені командуванням окремих військових частин (полків, ескадрилій, кораблів 1-, 2-, 3-го рангів, з’єднанням кораблів 4-го рангу, окремих батальйонів, дивізіонів, рот, батарей та інших відповідних їм військових частин) прирівнювалися до нотаріально посвідчених.
Спочатку спрощена форма посвідчення заповіту дозволялася лише під час війни, але постановою РНК СРСР від 26 квітня 1945р. цей порядок посвідчення заповітів зберіг свою чинність і в мирний час.
Своєрідна реформа спадкового права пов’язана із прийняттям Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про спадкування за законом і за заповітом» від 14 березня 1945 р. Істотною зміною стало розширення свободи заповіту. При складанні заповіту заповідач мав можливість на свій розсуд призначити спадкоємця, проте лише із числа спадкоємців за законом, тобто заповідач міг змінити черговість отримання спадщини, яка була встановлена законодавцем, і відійти від принципу рівності часток спадщини, які успадкували спадкоємці за законом однієї черги.
Заповідач мав можливість заповісти майно будь-якій, навіть сторонній, але за умови відсутності спадкоємців за заповітом [1, с. 78].
Важливим етапом у розвитку спадкового права 60-х років ХХ ст. було затвердження Верховною Радою СРСР Основ цивільного законодавства Союзу ПСР і союзних республік та розробка відповідно до них нового ЦК УРСР, прийнятого 18 липня 1963 р., який набув чинності з 1 січня 1964 р. Цей кодекс було прийнято у період, коли політичне, економічне і соціальне становище у державі принципово відрізнялося від тієї напруженої ситуації, яка існувала після закінчення громадянської війни.
Зміни, які відбулися у спадковому законодавстві, були пов’язані, насамперед, із розширенням свободи заповідальних розпоряджень і з посиленням ролі сімейно-правових зв’язків, а також із зменшенням значення спадкування як форми матеріального забезпечення непрацездатних родичів та утриманців.
Принципові зміни було внесено до порядку спадкування за заповітом. На відміну від ЦК УСРР 1922 р., у ст. 541 ЦК УРСР 1963 р. встановлювалося, що заповіт під загрозою недійсності мав бути укладений у нотаріальній формі. До нотаріально посвідчених заповітів прирівнювалися заповіти військовослужбовців, посвідчені відповідним командуванням. Та заповіти громадян, які перебували у плаванні на морських чи внутрішніх суднах, що плавали під прапором СРСР, перебували на лікуванні в лікарнях, госпіталях, інших стаціонарних лікувальних установах.
У ст. 534 ЦК УРСР 1963 р., де проголошувалася свобода заповіту, значно розширювалася заповідальна правосуб’єктність спадкодавця, оскільки кожному громадянину надавалася можливість залишити за заповітом усе своє майно або його частину одній або кільком особам – як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Воля заповідача могла бути спрямована на лише на те, щоб залишити своє майно конкретним особам, а й щоб усунути від спадщини спадкоємців за законом. Так, заповідач заповітом міг позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.
Регламентуючи зміст заповіту законодавець детально зупинився на відносинах, пов’язаних із заповідальним відказом (ст. 538 ЦК України). Заповідач міг покласти на спадкоємці зобов’язання надати іншій особі право довічного користування будинком або певною частиною.
Вперше було передбачено, що у разі смерті спадкоємця або у разі неприйняття ним спадщини виконання заповідального відказу переходить на інших спадкоємців.
Висновок. Формі заповіту як умові його дійсності в усі часи приділялася окрема увага. З розвитком виробництва виникає необхідність передачі накопиченого майна нащадкам, спадкування стає необхідною складовою права власності. Історія розвитку спадкового права показує, що чим більше суспільство розвивається, чим більше уваги приділяється правим та свободам людини, чим більше людина сприймається як особа, яка може вільно розпоряджатися своїми правами та обов’язками, тим більшого значення набуває спадкове право і цілому та спадкування за заповітом.
–––––––––––––––
Заіка Ю.О. Спадкове право: навч. пасібник / Ю.О. Заіка, Є.О. Рябо-конь. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 352 с.
Нелін І.О. Спадкове право України. Історико-правовий аспект / І.О. Нелін. – К.: Атіка, 2008. – 274 с.
Дроников В.К. Наследование по завещанию в советском праве / В.К. Дроников. – К., 1957. – 136 с.
Історія держави та права України: підручник: у 2-х т. / за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – 656 с.
Серебровский В.И. Избранные труды по наследственному и страховому праву / В.И. Серебровский. – М.: Статут, 2003. – 558 с.
Собрание Узаконений и Распоряжений Рабоче-крестьянского правительства Украины. – 1919. – № 24.
< Попередня Наступна >